"На варті здоров’я": як "медичне волонтерство" перетворюється у справу життя

Дата публікації: 06.10.2023

Павло Колесник – сімейний лікар, котрий веде свою практику ще відтоді, коли в Україні про це поняття знали тільки із американських фільмів, а ще упродовж 25 років, власне, викладає сімейну медицину. Довкола старших колег-медиків гуртується й молодь: як сімейні лікарі, студенти-старшокурсники та інтерни. Знадобився деякий час, аби налагодити процес роботи, коли зрозуміли: люди в стресі (особливо, такому сильному!) часто діють інстинктивно і прагнуть зібрати якомога більше медикаментів.

“З відкриттям нової інтернаціональної клініки сімейної медицини, яка стане одночасно практичним навчальним медичним осередком, ми можемо сподіватися, що робимо крок у переможне мирне майбутнє вже зараз”, – каже лікар.

Об’єднати молодих талановитих лікарів, на основі маленького волонтерського центру побудувати модель справжньої клініки сімейної медицини й не відмовляти у допомозі нікому: ані місцевим пацієнтам, ані тим, хто опинився в Ужгороді через повномасштабне вторгнення. А ще — мотивувати інших до дій.

Він — сімейний лікар, котрий веде свою практику ще відтоді, коли в Україні про це поняття знали тільки із американських фільмів, а ще упродовж 25 років, власне, викладає сімейну медицину. Мова про Павла Колесникакандидата медичних наук, завідувача кафедри сімейної медицини та амбулаторної допомоги медичного факультету №2 УжНУ (тут навчаються іноземні студенти, – прим. авт.), котрий став першим українським сімейним лікарем, що отримав відзнаку 5-ти зірок від Європейської організації WONCA Europe. За його ініціативи в університеті був створений і досі успішно діє Навчально-науковий тренінговий Центр сімейної медицини та долікарської допомоги (Павло Колесник є її директором).

Але війна усе змінила, дещо змістивши акценти, однак, примусила гуртуватися і допомагати людям. Ми зустрічаємося із Павлом Олеговичем опісля пар в університеті, прийому пацієнтів, надання консультацій та проведення ZOOM-наради із практиками сімейної медицини з усієї України. А ще опісля короткої розмови про батька (а вони з мамою у Колесника — викладачі англійської мови), котрий допомагає підготувати документи на новий грант, аби могти не тільки надавати допомогу людям, але й передавати свої знання молодим спеціалістам.

“Розв’язана росією війна стала викликом для кожного мешканця нашої країни, не є виключенням і українські лікарі: для багатьох — це найважчий період у житті. Перші дні й тижні війни стали справжнім жахом для лікарів Ужгорода, які зустрілися з тисячами наляканих розгублених людей зі сходу та півдня України, які не мали доступу до ліків, їжі, одягу. Медики мали слабку уяву, як допомогти всім цим людям в таких умовах і як діяти у такий смутний час. Частині переселенців вдалося розселитися у приватному секторі (мало не кожна друга-третя родина в Ужгороді прийняла до своєї домівки тих, хто вимушений був тікати від жахів війни), значна кількість переселенців знайшла притулок у студентських гуртожитках, школах, спортзалах, спонтанно організованих хостелах. Ми із дружиною (також сімейною лікаркою) із перших днів війни потрапили до Центру допомоги ВПО в історичному комплексі “Совине гніздо”. Ми принесли із дому не тільки одяг та їжу, а й залишилися там волонтерити: розгружати, сортувати… І знаєте, помітили у Центрі багато медикаментів: як від містян, так і гуманітарної допомоги від іноземних партнерів. І отак воно закрутилося“, — пригадує Павло Олегович, відкладаючи ноутбук та показуючи перші фото із хаосу “Совиного гнізда”.

“Я запросив своїх кафедралів на допомогу, аби допомогти посортувати ці всі лікарські засоби. На це нам знадобилося кілька тижнів. У нас було чітке розуміння: це — на фронт, це – для діток, це на гуртожитки тощо. Потім ми робили такі собі аптечки із найнеобхіднішим. У “Совиному” почали реєструвати переселенців, котрі прибувають до Ужгорода, особи в стресі, приміщення маленькі, часто людям робилося зле. І от нас відривали від сортування й ми надавали першу медичну допомогу: тиск там, температура, первинний огляд. Так в нашому маленькому куточку з’явився стіл та кілька стільчиків — ми облаштували медичний пункт. Тут ми й оглядали, але й видавали необхідні ліки”, — пригадує Павло.

Довкола старших колег-медиків гуртується й молодь: як сімейні лікарі, студенти-старшокурсники та інтерни. Знадобився деякий час, аби налагодити процес роботи, коли зрозуміли: люди в стресі (особливо, такому сильному!) часто діють інстинктивно і прагнуть зібрати якомога більше медикаментів.

Ми погодилися: процес розподілу ліків не є доцільним без медичного консультування пацієнта, необхідно забезпечити людей електронними рецептами та направленнями, координувати їхній медичний маршрут у новому незнайомому місті. Щоб уникнути розподілу ліків без розбору і “про запас”, нам довелося перемістити волонтерський медичний пункт для проведення безкоштовних консультацій населення, розподілу безкоштовних ліків і виписки електронних рецептів та направлень у нове місце неподалік від “Совиного гнізда»” Це було у маленькому інгаляційному кабінеті реабілітаційного центру дитячої лікарні. Ми залишили у “Совиному” одного координатора, котрий спрямовував людей до нашого імпровізованого медпункту для ВПО. Ми хотіли ефективно допомагати людям“, — Павло Олегович зупиняється, і пригадує: тоді на поміч прийшли айтівці-волонтери — розробили спеціальну програму і так у медиків тут з’явився онлайн-запис. Адже потоки людей у маленькому Ужгороді був неабияким.

“Аби якось упорядкувати все, розробили систему попереднього запису пацієнтів на прийом до лікаря: цю роботу взяв на себе учень-старшокласник з Ірпіня. Юнак самостійно вносив запис на прийом, реєструючи пацієнтів телефоном у спеціальній формі реєстрації. У розробленій волонтерами медичного пункту електронній програмі обліку вносилися дані про пацієнтів-переселенців, причини їхнього звернення, діагнози та рекомендації. Все кодувалося за створеною для сімейних лікарів міжнародною класифікацією ІСРС-2, яка нещодавно була впроваджена в Україні, як і у десятках інших країн світу. Щомісячно проводився аналіз поточних потреб пацієнтів і облік ліків, які мали найбільший попит. Ми ж допомагали (й допомагаємо) людям не тільки в Ужгороді, але й тим, хто залишився у “небезпечних” регіонах, відправляємо їм необхідну медицину. Я написав своїм друзям в Європу і в Штати листа, що у нас катастрофічно не вистачає певних видів ліків (зокрема, доз Еутироксу\Левотироксину; інсулін; певні вакцини тощо). Люди закордоном охоче відгукнулися і ми отримали таку регулярну медичну допомогу від партнерів. Як ми налагодили так звані поставки — це ще одна історія”, — усміхається Павло і робить паузу.

“Знаєте, от мене часто питають: “Ким ви себе вважаєте: лікарем, менеджером чи викладачем?”. І я сміливо кажу: викладачем. Це – моє життя. У мене був великий досвід волонтерства до великої війни: ми впроваджували проєкти: як навчальні, так і медичні. І з європейськими партнерами, “Лікарями без кордонів”, друзями із міста-побратима Ужгорода — Корвалісу. Багато всього було. Передавати досвід молодим — це місія. Знаєте, у нас було чимало викликів за останні роки: починаючи від ковіду, тепер – війна… Але я завжди вірю в молодь. Та війна кинула нам дуже непрості виклики. Так, лікарі-інтерни були розподілені по шелтерах Ужгорода. Там вони почали виконувати роль медика первинного контакту з тимчасово переміщеними особами, які жили в спортзалах, гуртожитках, колишніх офісах…. Активісти-лікарі, зокрема, молоді колеги без практичного медичного досвіду, проводили цілодобові чергування на КПП на кордоні, на вокзалах, куди щодня прибували численні хвилі переселенців, що потребували різноманітної допомоги. Медичний досвід здобувався, так би мовити, у польових умовах”.

І ось на цьому моменті — ще одна пауза. Як виявилося, аби познайомити зі ще однією ініціативою: лалібайки.

“Щовечора це були онлайн зустрічі, які ми називали “вечірні казки”. Їх проводили досвідчені викладачі кафедри сімейної медицини та амбулаторної допомоги медичного факультету УжНУ у форматі міні лекцій. Ми обирали актуальну медичну тематику з подальшим розбором актуальних питань (те, що вони побачили “у полі”). Цю ініціативу надалі підтримали у Європейській Академії викладачів сімейної медицини EURACT. Так розробили проєкт EUSIT (“Допомога EURACT медичній освіті лікарів України у період війни”), в рамках якого досвідчені сімейні лікарі Європи продовжують записувати онлайн актуальні на сьогодні лекції у форматі опису клінічних випадків, після чого проводиться переклад цих лекцій українською. Невдовзі планується створення відкритого доступу до цих лекцій для аудиторії сімейних лікарів з усієї України. Крім того, на заміну “вечірніх казок”, прийшли щотижневі тренінги за участі іноземних експертів та “Лікарів без кордонів”, які навчають практичних навичок медиків-волонтерів”.

Ось так і народилася, фактично, волонтерська клініка сімейної медицини. Лікарі-волонтери, молоді фахівці та старші колеги змінили три приміщення. Тоді й виникла ще одна ідея.

“Враховуючи все більший попит переселенців у первинній медичний допомозі, обмеження можливостей для стажування і самостійної практики молодих лікарів у закладах сімейної медицини, збільшення пропозицій від медичних колег-іноземців, зокрема, організації: “Лікарі без кордонів” про сумісну роботу — постала необхідність у створенні волонтерського сімейного медичного консультаційного центру (Міжнародної клініки сімейної медицини), що могла б стати прототипом практичного навчального закладу сімейної медицини. З цією метою ми написали та підготували проєкт створення такого медичного осередку та отримали грант від організацій з усього світу: WONCA, EURACT, Асоціації міст-побратимів Корваліс-Ужгород, ГО “Церква Ісуса Христа Святих Останніх днів”, а також особистих внесків іноземних колег-сімейних лікарів. Ми отримали комфортне приміщення, із найкращими іноземними фахівцями порадилися щодо планування, за три місяці провели ремонт і почали свою практику. 20 вересня нашій клініці виповнився рік”, — із усмішкою продовжує розповідь Павло Олегович.

“До цього літа у нас, після минулорічних п’яти місяців перемовин, був контракт із “Лікарями без кордонів”, котрі взяли нас під патронат. Ми безкоштовно надавали медичні консультації, лабораторні послуги тощо. Люблю також розповідати історію, як до нас велосипедом із Іспанії через усю Європу приїхав юний волонтер Саша Чікеринг, котрий щойно закінчив школу. Він цілеспрямовано збирав кошти на медичну допомогу українцям. Його батько Віл — також лікар сімейної медицини. Вони буквально допомогли нам вижити минулої зими, коли було дуже холодно й була відсутня електрика. Тому за зібрані ними кошти був закуплений сучасний накопичувач енергії, аби ми змогли підтримувати тепло в приміщеннях. А ще нам потрібно було якось зберегти вакцини, медикаменти. Тоді Віл Чікеринг допоміг нам знайти волонтера із Іспанії, який нам привозить холодильник для вакцин і унікальний апарат для безконтактного контролю внутрішньоочного тиску. І є наш друг — американський доктор Марк Ремптон, котрий з Україною уже не один десяток років, і вклад якого у появу клініки важко переоцінити. Зараз у нас є 27 людей у штаті. Це чимало сімейних лікарів, із якими не тільки ВПО, але й містяни підписують декларації. Й задекларовані отримують безкоштовні консультації в рамках пакетів НСЗУ. Але ми нікому не відмовляємо, адже націлені допомогти людям.

Уже збираюся вимикати диктофон і просто попити із лікарем чай, але згадуємо про ще один важливий аспект діяльності — викладацтво. Попри усі виклики, студенти прагнуть вчитися медицині. А на другий рік повномасштабного вторгнення рф в Україну до Ужгорода повернулися іноземні студенти. Чимало є й інтернів, котрі часто хочуть не просто пройти інтернатуру, а й відчути справжнє закулісся клінік.

“Коли ми тільки відкривалися, то не знали, чи зможемо витримати конкуренцію. Але ми знали місію. Із перших днів волонтерства під час війни нас оточували молоді перспективні медики. Я їм дуже довіряю. Ось, наприклад, нині мій заступник — Юрій Січ. Він інтерн другого курсу і вже прекрасний менеджер, на його плечах чимало забезпечення. Я ж ніколи не мав такого досвіду. Поруч зі мною на прийомах майже завжди мої студенти. Безумовно, я питаю пацієнта заздалегідь дозволу. Але ще ніколи не відмовили. Навпаки, один із моїх давніх пацієнтів колись мені сказав: “Це так цікаво, як ви ділитеся досвідом із молоддю, можливо, бачу зародження майбутнього видатного юного лікаря”. Плюс, часто клініки чи лікарні не надто охоче беруть студентів-іноземців. У нас їм раді. Вони здійснюють прийоми, вчаться на практиці. Маємо чудовий приклад уже нашого колеги, називаємо його Нана, він із Гани. І він залишився в Україні, упродовж року приймав пацієнтів, викладав на кафедрі. Я запитав його: “Чому так?”. А він сміливо відповів: “Я прожив в Україні одну третину свого життя, навчаючись у виші, і вважаю, коли країна в біді – мій обов’язок бути тут, з нею”.

“Це було до сліз. Він досі працює з нами. О, і до речі, це він же придумав наш логотип на клініку, і зараз це по суті наша візитівка”, — Павло Олегович знову відкриває ноутбук і показує написані проєкти, шукає пересортовані фото, а в одному із файлів бачу фразу, котра чіпляє увагу: “З відкриттям нової інтернаціональної клініки сімейної медицини, яка стане одночасно практичним навчальним медичним осередком, ми можемо сподіватися, що робимо крок у переможне мирне майбутнє вже зараз”.

“Нині у нас є офіційний статус медичного закладу, ми можемо декларувати пацієнтів, безкоштовно надавати допомогу на першій ланці. І ми на шляху до двох речей. Перша (якщо все вийде) — це наступного року, якщо нас подасть управління охорони здоров’я як базу стажування, ми матимемо офіційне право брати інтернів на інтернатуру, бо наразі вони йдуть тільки у декілька закладів області. І друга — отримання необхідних документів від НСЗУ для другої ланки, тобто, для вузьких спеціалістів. Нині вони приходять до нас за потреби, консультують, мають певні години. Якщо все вийде, то у нас буде шанс додаткового фінансування від НСЗУ, і тоді ці спеціалісти зможуть забезпечувати безкоштовно для пацієнта також певний пакет послуг. Ось поки наразі так”.

Фахівців клініки, медиків-волонтерів, дуже часто можна зустріти на волонтерських пунктах та акціях. Вони співпрацюють із іншими, в тому числі, з релокованими організаціями, бо мають в серці вогник небайдужості. Вони формують довкола себе спільноту таких само амбітних людей із вірою у найкраще, переможне українське майбутнє. І це неабияк надихає!

Довідка. Матеріал підготовлено та опубліковано в рамках проєкту “Активна Громада: право вибору”, який  підтримується Національним Демократичним Інститутом (NDI) за фінансування наданим Агентством США з Міжнародного Розвитку.

Примітка. Місія «Активної Громади»: досягнути добробуту через демократичний розвиток громад України. Мета на 2025 рік: активізувати та залучити щонайменше 1% громадян до участі у прийнятті рішень та просуванні реформ в Україні на системній основі для добробуту в громадах України. Ініціатива створена в межах діяльності Інституту «Республіка». Ми працюємо задля підвищення свідомої активності громадян.

Джерело:https://ag.com.ua/success-stories/na-varti-zdorovya-yak-medichne-volonterstvoperetvoryuetsya-u-spravu-zhittya_2035/?fbclid=IwAR2Hw9XJ8iNNrPd1Zl6Fp0GAMTIjq5Ay07vl0qQv2UHkYaNANwqDIF6HbIM